КАНАЛІЗАЦІЯ ЯК МУЗЕЙ, або ЗДОРОВ, СИСТЕМО!

дигериАби пізнати щось нове, не обов’язково щоразу збільшувати кілометраж подорожей. Іноді екзотика знаходиться буквально за декілька кроків. Лишень в напрямку донизу.

Дигерство може ніколи не спадати на думку, але можливості великого міста самі знайдуть тебе. Щойно ти спокійно гортав Фейсбук, а за мить уже стоїш перед каналізаційним люком і чіпляєш на лоба ліхтар. Пригода полягає не в екстримі, не в небезпеці і не в порушенні заборон — тут всього цього нема. Просто майже все, що ви робите під землею, до цього ви ніколи не робили.

Маршрут — Київська Нікольська дренажна система (ДШС №17)протяжністю близько 3 км. під Печерськими схилами. На відміну від дощових колекторів, які стають смертельно небезпечними під час злив чи танення снігу (швидкість потоку води може досягати кількох десятків метрів за секунду і є однією з основних причин загибелі дигерів), дренажні системи споруджуються з метою зниження рівня й відведення підземних вод. Це запобігає утворенню зсувів, і, відповідно, забезпечує стійкість наземних споруд.

Портал до підземелля

Портал до підземелля

Під землю потрапляємо крізь звичайний каналізаційний люк у комфортній кількості 5 осіб, включно з досвідченим дигером Стасом. Екіпіровка мінімальна: старий одяг і взуття, ліхтарик і, про всяк випадок, паспорт. Спрямовуємо промінь у бетонну дрену, вперше роззираємось і принюхуємось. Пахне звичайним погребом, температура близько +17º, стовідсоткова вологість. За словами нашого провідника, ці показники статичні цілий рік. Прохід на диво чистий, на дні труби тече прозорий маленький струмок. «Дигери дуже люблять своє підземне царство й експлуатують його грамотно, — розповідає Стас. — Ми ніколи нічого не ламаємо, не виносимо з собою, не смітимо. Час від часу навіть влаштовуємо «суботники» — ліземо під землю поприбиратися

Більшість часу ми ходили, суттєво нахилившись. При цьому потрібно старатися тримати в фокусі те, що знаходиться і над головою, і під ногами. «Нахиляємось, стараємось не битися головою об стелю. У вас, звичайно, це не вийде, навіть людям призвичаєним не завжди вдається цього уникнути. На цей випадок у дигерів є ритуал: коли перший раз вдаритесь головою, потрібно сказати «Здоров, системо», — жартує Стас. Відверто кажучи, в мене погано виходило слухати нашого провідника, хоч він і розповідав про надзвичайно цікаві речі. Його «перебивали» візуальні враження. Я навіть пожартувала, що на такі екскурсії потрібно ходити двічі — спочатку подивитись, а потім послухати.Дигерський Мишко

Тим часом довгий бетонний коридор виводить до невеликої зали. Світлячки наших ліхтариків забігали по стінах і натрапили на іграшкове жовте ведмежатко, залишене тут завсідниками. Проеціюємо людські почуття на Дигерського Мишка — чи не холодно йому тут? як сидіти тут самому, не бачачи сонця? чи радий він гостям? Фотографуємо «визначну пам’ятку» і віримо, що йому подобається бути окрасою підземелля.

В цьому місці система розгалужується на стару й нову. За словами Стаса, в новій немає нічого цікавого — звичайні бетонні коридори. Стара ж частина утворена арковими цегляними галереями. Спорудження системи датується 1916 роком, що закарбовано на гербі царського Міністерства шляхів сполучення біля одного з входів до штольні. Дигери-першопрохідці знаходили в колекторах царські монети, підкови, залишки доброякісних цеглин, виготовлених століття тому.

Цегла царських часівПроцес будівництва починався з копання траншеї відкритим способом, потому тунель «запечатували» у різноманітні будівельні матеріали, залежно від часу спорудження (дерево, цегла, бетон). Штучні підземні ходи зі смаком прикрашені природою. На відміну від печер, утворення наростів з різноманітних порід відбувається тут істотно швидше. Вода приносить їх з собою у великих кількостях і вони красиво відкладаються на стінах теракотовими, карамельними та малахітовими рельєфами. На гіпсових патьоках видніються химерні темні павутинки, утворені марганцем. Окрім цього, дрени прикрашені дрібним конденсатом. В штучному світлі крапельки води виблискують, наче срібло в печері Аладдіна. Вздовж всього маршруту в стінах зустрічаються невеликі напівкруглі ніші, характерні тільки для цієї системи. Вони не пустують: дигери складають сюди згадані вище уламки старовинних цеглин та інші знахідки. В деяких коридорчиках під ногами хрускотять круглі дрібні камінці — так звані підземні перлини.

Підземні скарби

Одна з точок маршруту — «Зала Трьох братів». Вона варта уваги, перш за все, через свої розміри: приблизно 10 метрів завдовжки, 2 завширшки і близько 5 — заввишки. Це єдине місце в «ніколці», де можна ходити в повний зріст. Дигери люблять влаштовувати в ній романтичні посиденьки, ігри, а ще ведуть своєрідний облік — записуються Царський колодязьв спеціально залишеному там журналі.

З Залою межує Царський колодязь — один із найочікуваніших пунктів екскурсії. За своєю конструкцією і призначенням — це не колодязь в класичному розумінні. Вода тут не піднімається знизу назовні, а навпаки, падає з висоти 25 метрів рясним безперервним дощем. Її безперебійно «постачають» дві дренажні системи: Нікольська й Аскольдова. Вода дуже чиста, оскільки система дренує її під лісистими схилами з піщаним ґрунтом.

Жоден інший колодязь системи не має подібного водоспаду, але вони не менш вражаючі. Хоча б тим, що зроблені з дерева. Воно чітко проглядається крізь проломи в цементі, яким згодом були підремонтовані стінки. Один з таких колодязів — «прохідний». Спеціалізоване управління протизсувних підземних робіт (СУППР) проклало в ньому доволі міцну, хоч і з нагромадженими слідами ремонту, драбину близько 5 метрів висотою, по якій ми піднялись на другий поверх Нікольської системи. Тут у мене втратились асоціації з печерними лазами й згадались потаємні ходи середньовічних замків, хоча ландшафт практично не змінився. Все ті ж аркові коридори з боковими нішами, тільки з них у застиглій формі спадають потоки неприємного оранжево-коричневого кольору. Це кальцит з залізними окисами. Струмок на підлозі підземного коридору має таке ж забарвлення, на відміну від прозорої води першого поверху.

Дерев'яний колодязь

Нагадаю, що нас було п’ятеро, і ми доволі багато розмовляли. Десь посеред маршруту мені почало здаватись, ніби я чую вдалині якісь голоси. Я запитала Стаса, чи є внизу інші люди й отримала досить несподівану відповідь, що нікого тут більше нема, але чути під землею голоси — це цілком нормальне явище. Такий ефект створює тертя води об колектор, та й взагалі в подібних місцях є безліч «пристосувань» для акустичних ефектів — тріщини, порожнини, довгі коридори.

Під землею пристосувались до життя летючі миші й деякі види комах. Напевно, там живуть і щурі, але, дякувати богу, ми їх не зустрічали. Мишки ж абсолютно нешкідливі й самі стараються уникати контакту з непроханими гостями. Відчувши нас, розвертаються й летять геть, але деяких ми заставали зненацька за відпочинком на холодних стінах і бралися фотографувати. Жужелиці й багатоніжки, звичайно, великої цікавості не викликають, хоч і цікаво було б збагнути, чим керувалась еволюція, заганяючи їх в цей вологий морок.

Летюча миша

Коли ми вилізли з каналізації, вже звечоріло, хоча за відчуттями пройшло не більше години. Мета новизни відчуттів була досягнута. За 2 години часу й 3 кілометри відстані.

Фото: Соломія Бучинська

Метки: , , , . Закладка Постоянная ссылка.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

*

  • Booking.com